ІНСТИТУЦІЙНА ІНЕРЦІЯ ТА СТІЙКІСТЬ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ В УМОВАХ ВІЙНИ: АНАЛІЗ ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ PATH DEPENDENCE

Анотація

Стаття присвячена впливу інституційної інерції та залежності від раніше пройденого шляху (path dependence) на ефективність і стійкість політичної системи України в умовах повномасштабної війни. Обґрунтовано, що радянська адміністративна спадщина, неформальні практики управління, патронально‑клієнтельські мережі та централізована модель ухвалення рішень формують довготривалі траєкторії інституційного розвитку, які істотно обмежують адаптивність системи публічного управління та її здатність до швидкого реагування на кризові виклики. Показано, що війна виступає критичною точкою (critical juncture), яка одночасно загострює структурні вразливості політичної системи та відкриває можливості для інституційного оновлення, прискорення цифровізації, реформування сектору безпеки, зміцнення міжвідомчої координації та посилення горизонтальних механізмів взаємодії держави й суспільства.
Особливу увагу приділено ролі децентралізації, громадянської мобілізації, волонтерських мереж і розвитку локальної демократії як ключових чинників формування інституційної резилієнтності, здатної компенсувати негативні ефекти path dependence та забезпечувати стійкість держави в умовах тривалих загроз. На основі аналізу сучасних підходів до resilience, crisis governance, системної безпеки та інституційної спроможності визначено умови, за яких політична система України може подолати інституційні обмеження, підвищити ефективність управління та забезпечити стійкий розвиток у середньо- та довгостроковій перспективі. Практична значущість дослідження полягає у можливості використання його результатів для розроблення політик інституційної стійкості, модернізації публічного управління, удосконалення державної безпекової політики та зміцнення спроможності держави діяти в умовах тривалих воєнних і гібридних загроз.
Триває дискусія щодо того, наскільки path dependence обмежує інституційну трансформацію в умовах війни та чи здатні кризові події стати каталізаторами глибоких змін. Перспективним напрямом подальших досліджень є аналіз взаємодії між інституційною інерцією та механізмами резилієнтності, зокрема ролі цифрових інструментів, локальної демократії, міжвідомчої координації та суспільної мобілізації у подоланні структурних обмежень. Актуальними залишаються питання довгострокової стійкості реформ, інституційного навчання та формування нової управлінської культури, здатної забезпечити ефективне функціонування політичної системи в умовах тривалих воєнних і гібридних загроз.